nasravdamus & markiza

Лауреати премії журналу "Літературний Тернопіль"

Sat, 19 Dec 2009 05:52:28 GMT

18 грудня у прес-клубі редакції газети "Вільне життя плюс" відбулося нагородження лауреатів премії журналу "Літературний Тернопіль"

ЛЕСЯ РОМАНЧУК у номінації "Проза"

ЛІЛЯ КОСТИШИН у номінації "Поезія"

ТЕТЯНА ДІГАЙ у номінації "Літературна критика і публіцистика"

Моновистава "Мазепа"

Thu, 17 Dec 2009 04:58:48 GMT

16 грудня тернопільські шанувальники Мельпомени побачили моновиставу «Мазепа» театру «Кут» із Хмельницького. Автор п’єси – заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук (м. Тернопіль), співавтор та режисер-постановник Ярослав Мельничук (м. Хмельницький), виконавець ролі гетьмана І. Мазепи – заслужений артист України Володимир Смотритель (м. Хмельницький). Гетьман Івана Мазепа – легендарна постать в історії України, володар гетьманської булави упродовж 22 років (1687 – 1708), державний будівничий, який сприяв розвиткові економіки й торгівлі, церковно-релігійного життя та культури, утвердженню козацької старшини, активний захисник інтересів простих козаків (універсали 1691 – 1701 років), талановитий дипломат, котрий підтримував тісні зв’язки з монархічними дворами Європи, провадив зовнішньополітичну діяльність, спрямовану на зміцнення позиції України в світі. Обдарований поет і філософ, мислитель і провісник, засіятель української національної ідеї, Іван Мазепа був романтиком і трохи утопістом: надто палко прагнучи захищати інтереси України, зазнавав поразку за поразкою. Власне, моно вистава побудована на тому, як посивілий гетьман, десь незадовго до своєї смерті дошукується відповідей на свої сумніви щодо того, чи вірно чинив у житті, чи державницький шлях його був правильним, і чому на нього очікувала зрада найближчих соратників та побратимів? Композиційно моновистава складена з трьох тематичних блоків – це роздуми І. Мазепи над причинами падіння Батурина та поразки під Полтавою. Важливий елемент драматургії – особистісна сторінка життя гетьмана, його вогнистий, нестримний у своїй жагучості роман із Мотрею Кочубей. Актор В. Смотритель не шкодує для сценічного портрету Івана Мазепи емоцій і темпераменту, вибудовує маєстат великої людини проникливо, і палко до фанатизму. Ув інтимному блоці, де за сценарієм закоханий гетьман голубить Мотрине намисто, актор знаходить чуйні, тремтливі, оксамитові інтонації, підкреслюючи силу духу гетьмана, який заради булави зрікся своєї останньої любові. Сценографію моновистави мінімалізовано до аскетизму ( декорації, костюми – Алла Мельничук, художник – Андрій Ісаєв). На сцені панує темрява, сонце ще не зійшло. Посвітається. Кімната самітника І. Мазепи декорована як келія, де глядач бачить лише придатну атрибутику: крісло-трон, трисвічник, булаву, намисто, одяг, шаблю, вишитий рушник, книги… Це першоджерела, своєрідні коди-символи, за якими читається історія України. Атмосферу трагедійності доречно підкреслює музичне оформлення (композитор Володимир Макієвець), у якому втілено жахливість останніх днів життя всіма забутого й нікому непотрібного вигнанця. У пролозі та фіналі вистави режисер-постановник дійства Я. Мельничук використав кадри кінохроніки, що проектуються на екран-завісу. На мою думку, це – експеримент, який привертає увагу глядача передусім тим, що нагадує вічну істину про можливість діалогу між різними історичними реаліями, застерігає наступні покоління від небезпеки ворожнечі й зради, вчить – віра в Бога і любов до України – то найперше, що повинні мати в серцях наступники державної влади. Відеохроніка бійки депутатів Верховної Ради наприкінці вистави наочно продемонструвала актуальність історичних пророцтв та осторог великого гетьмана Івана Мазепи. Серед невід’ємних складових культури, які слугують ідентифікації нації, почесне місце посідає театральне мистецтво. Примітно, що «гостювання» моновистави «Мазепа» відбулося саме в Тернополі – напрочуд театральному місті, яке зробило для становлення демократичної незалежної української держави аж ніяк не менше, ніж інші міста України. І щоб там не говорили про нинішні кризу та труднощі наші можновладці – рятівні джерела театральної творчості не пересихають! Я думаю, що саме тому в залі обласної філармонії, де відбувалося яскраве театральне дійство, не було байдужих!

Вечір духовного слова і пісні "Невичерпне джерело любові"

Thu, 10 Dec 2009 17:38:08 GMT

10 грудня в ТНЕУ вдбувся вечір духовного слова і пісні "Невичерпне джерело любові" і презентація книжки М.Баліцької "Містична троянда"

Марія Баліцька: Нас відкриють справи наші…

Прихід кожної літературної доби найперше означується новими іменами, і хоч Пані Історія літератури розставляє всі крапки над «і» самочинно, так би мовити, для вічності – цей процес відбудеться у далекому майбутньому. А для сучасності нові імена – завжди відкриття, завжди перемога, завжди свято. Завдяки конкурсові «Коронація слова» так сталося з тернопільською письменницею Марією Баліцькою, що враз стала відомою у рідній державі Україні. З цього, власне, й почалась наша розмова з пані Марією.

— Пані Маріє, що для вас важить звання лауреата престижного конкурса «Коронація слова»?

— Немов Нобелівську премію отримала! На емоціях написала вірша-присвяту і там же, на сцені, у столичному академічному театрі імені Івана Франка озвучила рядки, котрі закінчуються так: “Нас відкриють справи наші… /Щоб торкнутись Добра Чаші: / Комусь — смуток, а комусь — гучні овації... / Та найбільшу ласку в Бога / Осягне дбайливо-строга, / Сонцесяйна наша “Коронація!”

— Ви – літератор продуктивний і Вам, напевно, незнайомі лінощі, адже у Вашому доробку є поетичні збірки, проза, твори для дітей, п’єси… Чим пояснити таке розмаїття жанрів? Розкажіть, як починалася літератор Марія Баліцька?

— Додамо сюди три романи, яких маю у власному доробку, — “Музика Землі”, “Чарівниці”, “Їжак на долоні”... А ще — співану поезію, адже на мої слова написано десятки пісень і звучать вони по Національному радіо і з телеекранів, на великих і малих сценах... Їх виконують заслужені артисти, лауреати численних всеукраїнських і міжнародних фестивалів та конкурсів, аматорські колективи... Значить, помалу стають народними. І це прекрасно. А ще гуморески, байки і казки...
Розмаїття жанрів прийшло, мабуть, від роботи над Словом, від пошуку кращих форм і методів передачі свого внутрішнього світу читачам, тобто Всесвітові. Залежно від теми і мети твору обираю стежину, якою йтиме мій читач і наприкінці подорожі зробить для себе певні висновки. Мої жанри об’єднані ідеєю гармонії людини і Природи, вірою в Абсолют Добра і Краси, які підіймають читача до висот Істини.
Марія Баліцька, як літератор, почалася, мабуть тієї миті, коли батько все ж узяв мене на косовицю і я вперше побачила схід Сонця, бо й досі, як душу огортає смуток, — заплющую очі й згадую оте дивовижне сяєво стожар... У дитинстві я багато читала і навіть думала, що письменники — то святі люди. Спочатку це були казки “Лис-Микита”, Попелюшка”, “Гидке каченя”, Дюймовочка”, “Буратіно”... Згодом — “Ясочка” Наталі Забіли, “Черешеньки” Лесі України, “Наталка-Полтавка” Івана Котляревського, “Кобзар” Тараса Шевченка, “Мойсей” Івана Франка, “Зачарована Десна” Олександра Довженка, “Кайдашева сім’я” Івана Нечуй-Левицького, оповідання Бориса Грінченка, співомовки Степана Руданського, “Лебідь” Олександра Олеся, “Мова” Максима Рильського”, “Любіть Україну” Володимира Сосюри, “Лебеді материнства” Василя Симоненка”, “Пісня про матір” Бориса Олійника... Ці твори були моїми учителями. Вони досі є у моїй книгозбірні. Читання творів породжувало бажання писати. Найбільше я прагнула писати для дітей, і саме віршованою прозою, як це робила Наталя Забіла. Інколи мені це вдається, і у такі миті дитинно радію. Саме так виписалася мені збірка оповідань для дітей “Бабусина радість”, над якою зараз працює художник.

— Важко уявити Вашу творчість без образу Діви Марії. Віра в Бога стимулює й надихає?

— Світла Надсила диктує мені твори... Це не я пишу, це Господь творить у моєму серці. Решта ж справа техніки — відчути мить просвітлення, не полінуватися записати інформацію і щирою молитвою подякувати Творцеві за натхнення. А Пречиста Діва Марія веде мене життям. Однак розуміння такого святого провадження прийшло до мене частково у миті появлення на світ моїх дітей, частково у години безсонних ночей, коли, виснажена, я засинала, а хтось гойдав колисочки з моїми синочком чи донечкою... Це могла бути тільки
Матінка Божа, Котра благословила моє лоно й допомагала поставити моїх дітей на ноги.

— Потрібен чи не потрібен піар літераторові?

— Світлу не потрібна реклама! Це грім гримить перед грозою і блискавка лякає маловірних... А Сонце сходить завжди спокійно, впевнено і зігріває усіх й усе своїм теплом... Людина ж має дбати про сходження душі до Світла. А світла душа, як Сонце...

— Ви редактор й упорядник самвидавчої газети «Літературна криниця». Що надихнуло Вас на таку, без сумніву, невдячну роботу, та ще й своїм коштом?

— Не вмію просто жити... Завжди мушу щось робити. Сама багато літ відвідую літературне об’єднання і пам’ятаю, як раділа моя душа, коли у журналах чи на шпальтах газет були видрукувані мої твори. Отож друкуючи вірші, оповідання, замальовки, байки чи філософські міркування наших літераторів у “Літературній криниці”, — дарую їм хвилеву радість. Щодо невдячності, то китайська мудрість вчить робити добро, кидати кінці у воду і не чекати на винагороду. Господь заплатить за усе!

— Одвічна письменницька спрага – бути почутим. Як вирішуєте цю проблему?

— Дякую Господу, що Він сотворив усе так у моєму житті, що проблем зі слухацькою аудиторією не виникає — маю численні зустрічі у бібліотеках, школах, вищих навчальних закладах; проводжу власні творчі вечори; мене часто запрошують на прямі ефіри обласного телебачення і радіо... Все ж для письменника важливіше, щоби його твори читали. У мудрих книжках сказано, що людина відбулася як письменник, коли її твори читають ті, хто читає по складах. А це — діти й люди похилого віку. І це ті читачі, які не читатимуть усе підряд. До речі, мої твори для дітей уже кілька років поспіль критикує онук Олександр. Він був найпершим слухачем й твору “Веселкове Диво” і саме Олександр підказав, що це — п’єса, запитавши: “Бабусю, а ким буду я у твоїй п’єсі?”. Ми довго з ним перебирали ролі — спочатку він хотів бути Потічком, потім — просто Хлопчиком... Врешті сказав, мов виніс вердикт: “Буду Метеликом”. Я заперечила онукові, бо серед дійових осіб метелика не було. “То допиши, — це ж твоя п’єса. І ти маєш право дописувати те, що буде цікаво дітям”. Кілька днів не могла придумати, куди прилаштувати Метелика. А на Стрітення Господнє — 15 лютого — зі сходом Сонця прийшла підказка: Метелик літатиме від квітки до квітки, і до якої він нахилиться, — ту богиня Флора візьме у віночок для дівчинки Веселинки.

— Якими сумнівами переймаєтеся, чи вірите у самореалізацію?

— Найважливіше у житті — це загартування волі за допомогою віри. Багаторічна робота над собою допомогла мені не перейматися суєтою, бо все скороминуче. Пильную свої думки і слова... Мудрими сказано: “Усе, що Ви промовляєте, — є Ви”. Людина має працювати і молитися, бо інакше впадатиме у гріх. А при Божій помочі і наполегливості кожен може самореалізуватися.

— З поетами важко. Чи можлива дружба і взаємоповага серед мистців?

— Зі справжніми поетами, й взагалі мистцями завжди легко, бо це — просвітлені люди, яких надихає Святий Дух... Такі люди привітні, відкриті, оптимістичні, світлі, радісні... І саме серед споріднених душ панує взаємоповага.

— Що, на Вашу думку, означає поняття патріотизму в мистецтві? Кого з письменників сучасності вважаєте патріотами України?

— Господь визначає місце і час народження кожної людини. Творець має на кожного Свій план —маємо виконати на Землі свою місію. Якщо я народилася в Україні і Господь наділив мене даром Слова, то, без сумніву, Він хоче, щоби я оспівувала свій край, свою державу й підтримувала на дусі свій народ. Можу навести конкретний приклад: свого часу кілька років я працювала на Київщині — мала престижну роботу, солідну зарплату, а контрактом ще й була передбачена квартира. Саме квартира мала для мене велике значення, бо мешкаю у гуртожитку. Але там мені не писалося. Зовсім. І Господь круто повернув мою долю й поставив перед вибором. Бачите, як Бог любить людей, що Він завжди дає нам вибір. Він навіть дозволяє людям любити чи не любити Його, вірити чи не вірити у Нього... Кілька місяців строгого посту допомогли мені прийняти правильне рішення: повернутися до Тернополя. Нехай у гуртожиток, зате з Богом у серці. І Господь відкрив для мене Небо, бо як інакше можна назвати те, що моя п’єса для дітей “Веселкове Диво” посіла таку високу сходинку в престижному Всеукраїнському конкурсі “Коронація слова”. Але Він і питає з мене строго, як люблячий Батько.
Понад двадцять років тримаю в полі зору діяльність поки що ніким неперевершеної Ліни Костенко — розмовляє, пише і навчає українською, уникає життєвої суєти... Мешкає в Україні і оспівує Україну. Господь нагородив її великим Талантом, і вона, прийнявши такий щедрий Божий Дар, відмовляється від земних нагород. Ліна Костенко — це єдина Жінка в історії нашої держави, яка наважилася принести квіти до зали суду засудженим однодумцям-шістдесятникам!

— Наостанок – побажанням читачам від Марії Баліцької.

— Милі люди, читайте те, що читається легко — позитив підійме Вас до висот Істини і допоможе Світлу в часі духовної боротьби, яка зараз триває, перемогти темінь! Живіть у гармонії з Природою, усміхайтеся Сонцю, шукайте в усьому Красу, сповняйтесь Добром, Любіть усе і пам’ятайте Мудрість українського філософа Григорія Сковороди, що щастя можна знайти лише у власному серці.

Дякую, пані Маріє, за щиру й відверту розмову!
Бажаю Вам успіхів на тернистому шляху творчості!

Лауреати Всеукраїнської премії імені Братів Богдана та Левка Лепких.

Sun, 06 Dec 2009 05:48:39 GMT

Нагородження цьогорічних лауреатів Всеукраїнської літературно-мистецької та громадсько-політичної премії імені Братів Богдана та Левка Лепких. Лауреатські медалі, дипломи та грошові винагороди лауреатам вручає заслужений працівник культури України, директор державного архіву Тернопільської області, голова обласної організації всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса Богдан Хаварівський.

Роман Лубківський — відомий український поет, перекладач і дипломат (м. Львів) — за літературні твори і переклади останніх років, широку громадську діяльність на Тернопіллі у 2004-2009 роках

Іван Марчук — народний художник України (м. Київ) — за високомистецькі художні полотна останніх років, гідну репрезентацію Тернопільщини на всесвітньому рівні у 2004-2009 роках

Роман Півторак — заслужений працівник освіти України, директор Тернопільського вищого професійного училища №4 імені Михайла Паращука (м. Тернопіль) — за значний вклад у розвиток освіти, українського козацтва і краєзнавства області, популяризацію творчості у 2004-2009 роках всесвітньо відомого скульптора, нашого краянина Михайла Паращука

Олександр Смик — поет і композитор (м. Тернопіль) і Володимир Вермінський — співак (м. Тернопіль) — за реалізацію у 2009 році історично-пізнавального концертно-естрадного проекту «Відлуння криївки».

Виберіть Мене 2.Перегони продовжуються

Sun, 29 Nov 2009 05:41:06 GMT

Юний Орел - Людина Президента

Юрій Завадський - майже професор

Fri, 27 Nov 2009 08:01:46 GMT

"Мій колега, Петро Сорока, теж якось питав мене, чи я бачу себе в майбутньому таким собі “пузатим професором”. Так, напевно, я був би не проти."

Читати

Олександр Марченко.Зустріч в ТОО НСПУ

Thu, 19 Nov 2009 17:39:48 GMT

МАРЧЕНКО Олександр Сергійович - музикант, бард, літератор, перекладач. Лауреат 4-го Всесвітнього Фестивалю Миру (1986). Як автор-виконавець концертував у містах Австрії, Болгарії, Іспанії, Італії, Португалії, Польщі, Росії, Середній Азії, України, Тунісу, Англії, Франції (1986-2007). Знімався у італо-американському історично-документальному фільмі "Неаполітанське серце" (2002 реж. Паоло Сантоні), де вперше у світовому кінематографі виконав класичну неаполітанську пісню українською мовою у своєму перекладі.Автор перекладів з іноземної літератури, зокрема, з польської: Ю.Тувіма; французької: Ж.Превера; іспанської: Ф.Г.Лорка; італійської: вірші С.Паломба та тексти неаполітанських пісень; автор книги віршів "Чудеса начинаются засветло" (2005).

І "знову курва радіо,телебачення..."

Mon, 16 Nov 2009 18:56:46 GMT

16 листопада - День працівників радіо, телебачення і зв'язку.
Професійне свято встановлене у листопаді 1994 року Указом Президента Леоніда Кучми на підтримку ініціативи працівників радіо, телебачення і галузей зв'язку

Котячий грип

Wed, 04 Nov 2009 20:30:08 GMT

Гриппом А/H1N1 впервые заболел кот

В штате Айова свиной грипп выявили у кота, который мог подхватить его от своих хозяев. Это первый зарегистрированный случай заболевания кота свиным гриппом

«Два или три члена семьи, которой принадлежит кот, страдали от вирусного заболевания перед тем, как заболело животное», – сообщила журналистам ветеринар департамента здравоохранения штата Энн Гарви.

Заболевшее животное находится в почтенном возрасте - ему 13 лет, передает РИА Новости.

Две недели назад Минсельсхоз США подтвердил факты заражения свиней вирусом А/H1N1.

http://focus.ua/foreign/77125

ПС.Терміново рятуємо кицьку

В тему дня

Sat, 31 Oct 2009 17:12:21 GMT

Про епідемію гусиної х...ні

Пациент в Зимбабве: Доктор, у меня отваливаются уши.

Врач в Зимбабве: Да это какая-то хуйня! А что вы делали?

Пациент: Ебал гусей.

Доктор: Так у вас гусиная хуйня!

Пациент: Спасибо, доктор! (умирает)

Доктор (записывает в журнал): Пациент умер от гусиной хуйни.

Пресс-служба минздрава Зимбабве: За прошедшую неделю в Зимбабве умерло две с половиной тысячи человек от голода, пять тысяч четыреста от отравления протухшими бананами и один человек от гусиной хуйни.

Журналист (записывает): Гусиная хуйня вошла в список трех главных причин смертности в Зимбабве.

Новостное агентство: В Зимбабве участились случаи заболевания неизлечимой гусиной хуйней.

Телеканал: Неизвестное ранее заболевание гусиной хуйней выкашивает население Зимбабве. Министерство здравоохранения Зимбабве призывает не паниковать.

Научное светило А: Да, гусиная хуйня не известна науке и в этом ее главная угроза.

Авиакомпания Конго Эйр: Мы прекращаем все полеты в Зимбабве до разрешения эпидемии гусиной хуйни.

Научное светило Б: Власти скрывают! На самом деле гусиная хуйня уже проникла в Европу – в Амстердаме видели чихающего негра с гусем под мышкой.

Пресса (публикует фотографии гусей): Гагакающие убийцы рядом!

Политик: Для борьбы охватившей мир эпидемией гусиной хуйни крайне необходимо истребить всех гусей.

Милиция (козыряет): Будет сделано.

Владельцы гусиных ферм: Да вы что, охуели? (Красиво дерутся с милицией под щелканье вспышек прессы)

Пресса: Заговор владельцев гусиных ферм угрожает национальной безопасности!

Министр здравоохранения Монголии: Для спасения страны от эпидемии гусиной хуйни, которая вплотную подобралась к нашим границам, нам крайне необходимо выделить сто миллионов долларов на переоснащение лаборатории по борьбе с утиной хуйней.

Премьер-министр Монголии: Да вы охуели!

Президент Монголии: Премьер-министр слишком погрязла в финансовых махинациях, договорах с Китаем о поставках хлеба и нагло игнорирует реальную угрозу населению свободолюбивой Монголии!

Бывший премьер-министр Монголии: Наша партия срочно требует спасти население от вируса гусиной хуйни. Ну или по крайней мере население восточной Монголии.

Кандидат в президенты Монголии: Единственный способ спасти страну – прекратить отношения с загнивающим западом, откуда пошла гусиная хуйня, а вместо этого уплотнить сотрудничество с Китаем и войти в его состав на правах автономии. Китай нас спасет!

Избиратели Монголии: Да вы охуели! http://svyn.sumno.com/post/pro-epidemiyu-gusynoji-hni/

У Львові буде могильник до Євро-2012

Сьогодні вночі Львівська санітарноепідеміологічна служба проводитиме будівельні роботи з подудови спеціального могильника відстійника в якому зберігатимуться трупи померлих від свинячого грипу. Інформація перевірена – якщо придивися, то в напрямку за Рясне-2 можна помітити спалахи вогню. Крім того тамтешня територія оточена армійськими спецпідрозділами. За інформацією з достовірних джерел стало відомо, що для припинення епідемії грипу розглядається варіант скидання на Львів нейтронної бомби. З метою економії спершу хотіли використати звичайну термоядерну, але до уваги взяли те, що Львів є в списку спадщини ЮНЕСКО. Вступати в конфронтацію з цією організацією не хотів ніхто, тому вирішили використати бомбу нейтронну. Одним мільярдом в бюджеті більше, одним менше не так важливо, самі розумієте. Варіант з нейтронною бомбою остаточно не затверджений але дуже ймовірний, тому з центру вже виїхала група спеціалістів для роботи в зоні слабкого радіактивного зараження та техніка призначена для збирання трупів з вулиць. Можете не хвилюватися – до Євро 2012 радіаційний фон прийде в норму і ніщо не завадить святу спорту Передайте інформацію своїм друзям і колегам – нехай не хвилюються, епідемія наближається до кінця.

Первые жертвы гриппа А/Н1N1 в Киеве!

Сегодня в больницу скорой помощи в Киев был доставлен гражданин Д. Диагноз, закрытая черепно-мозговая травма, гематома в области правого глаза, множественные ушибы и ссадины на теле и лицевой части. Перелом левой кисти. Комментарии главного врача больницы. - Больной Д. был доставлен к нам пассажирами автобуса который следовал по маршруту ст.м.Лесная - р-ок Троещина. С диагнозом грипп. На данный момент состояние больного стабильно-тяжелое. Из не обычных для данного заболевания симптомов надо отметить множественные телесные повреждения и проступающую у больного надпись красного цвета- "маску одевать надо козёл если чихаешь!" в районе позвоночника, в области лопаток. Не смотря на отсутствие у больного явных симптомов гриппа, по требованию пассажиров маршрутки доставивших его, болной помещён в инфекционное отделение больницы. Основным доводом в принятии такого решения послужили высказывания пассажира Г. " а пусть с...ка почувствует то что мы чувствовали!" Из слов самого больного Д. - Я зайшов до маршутки та запитав, як проїхати на ринок, бо я не місцевий, з Тернополя приїхав.... Далі здається я чихнув.... потім темрява... Нічого не пам"ятаю.... прийшов до тями лише тут, у лікарні. Дуже дякую Киянам що доправили мене до лікарні, не кинули помирати на вулиці....

Олександр Вільчинський в Козі презентує "Кораблик"

Thu, 22 Oct 2009 20:31:05 GMT

"«Кораблик» — повість не тільки про життєві пошуки «неспокійної» людини, «героя свого часу» — Якова Довганя, бунтівника із довгим сивим хвостом і кільчиком у вусі. «Кораблик» — це насамперед повість про Місто, про Тернопіль, що схожий на кораблик, про тернопільські будинки, схожі на кораблики, і про тернопільські кораблики, схожі на будинки. Про тернопільську забігайлівку «для інтелектуалів і митців» «Пінґвін», про одвічні стосунки між митцем і алкоголем, а також про котів, чоловічу дружбу і справжню любов до Жінки. Чи то пак, до жінок."
Антось Вір

Оксана Яблонська.Вітаємо

Thu, 22 Oct 2009 16:51:36 GMT

Біолог за фахом, поетка в душі, незмінно - з фотоапаратом. Непосидюча, як осіннє листя, організаторка літературно-музичних зустрічей, зокрема sevama fest, ПЛАСТ, севамівських декламацій.

Виберіть Мене,мої руки ...Президентська кампанія почалася

Mon, 19 Oct 2009 18:25:57 GMT

Юрій Винничук в Тернополі

Thu, 15 Oct 2009 20:52:13 GMT

15 жовтня у прес-клубі редакції газети «Вільне життя плюс» відбулася зустріч з відомим українським
письменником ЮРІЄМ ВИННИЧУКОМ

4 SЕVАMА FЕST ПОЕЗІЇ

Wed, 14 Oct 2009 09:30:12 GMT

24-25 жовтня 2009 року, будинок кіно (Саксаганського,6)
_4 SЕVАMА FЕST ПОЕЗІЇ

Виконавці:

Поезія:

Андрій Деревенко, Анна Багряна, Анна Малігон, Арсен Ій, Богдан-Олег Горобчук, Володимир Чернишенко, Володимир Осипенко, Дмитро Мамчур, Ірина Шувалова, Костянтин Балицький, Костянтин Мордатенко, Микола Ільків-Свидницький, Наталка Клименко, Ніка Новікова, Оксана Шафаревич, Олександр Бик, Олена Багрянцева, Роман Скиба, Світлана Васильченко, Світлана Лєбєдєва, Сергій Пантюк, Тарас Малкович, Тата Рівна, Тетяна Дігай, Юля Смаль, Юрій Кондратюк, спеціальний гість ;)

Співана поезія:

Едуард Драч, Кирило Булкін, Кока Черкаський, Неля Франчук & Григорій Лук"яненко, Олександр Ігнатуша, Олексій Бик,
Олександр 'Саунд' Музика

Гурти «Артіш», «Вперше чую», «Хорея козацька»

Організатори: Оксана Яблонська, Юрій Рудницький

Вхід вільний. Запрошуються усі любителі художнього слова та звуку ))))

Літературні постоянки

Sun, 04 Oct 2009 19:28:47 GMT

Василь Фольварочний

Wed, 30 Sep 2009 17:53:35 GMT

Перший і другий томи з циклу історичних романів Василя Фольварочного "Симон Петлюра" презентували в Тернопільській "Просвіті"

1964-2009

Thu, 17 Sep 2009 06:06:33 GMT

Зустріч через ... років

"А ГОДЫ ЛЕТЯТ БЕЗВОЗВРАТНО
И ТИГРЫ ДАВНО ОБЛЫСЕЛИ.
НО КАЖДУЮ ПЯТНИЦУ,ЛИШ СОЛНЦЕ ЗАКАТИТСЯ,
КОГО ТО ЖУЮТ ПОД БАНАНОМ"

"Вот и все,я звоню Вам с вокзала, я спешу извините меня."

Дмитро Павличко

Wed, 16 Sep 2009 20:45:51 GMT

Зустріч в ТНПУ з нагоди 80-річчя

Львівський форум видавців 2009

Sun, 13 Sep 2009 09:37:27 GMT

</lj-embed>

та, що перевертає клепсидру

Ганна Осадко. Та, що перевертає пінгвінів: Вірші. – Тернопіль: Навчальна книга-Богдан, 2009. – 64 с.

«Срібнокульково в тім’я кап-капає кат-капіж…».

Ганна Осадко – тернополянка, поетеса, художниця, авторка 10-ти книжок для дітей. Проілюструвала понад 20 художніх книг, зокрема, ту, про яку йдеться.

«Та, що перевертає пінгвінів» – оригінальний, свіжий, несподіваний образ-перифраз. Чотири вірші з такою назвою тримають еліптичну конструкцію невеликої за обсягом (42 вірші) книжки. Залежно від контексту й інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, більше того, в подібній багатошаровій метафорі об’єднується цілий ряд проміжних асоціацій, в кожному випадку повноцінно вмотивованих, котрі активізують і збагачують поетичну уяву читача. Ганна Осадко поселяє свою героїню на полярній станції: «Континент, як палата – перемерзле мовчання і номер шостий (…) чорну нічку піврічну довго гріємо в роті (…) а на ранок виходимо звично на кухню униз головою». Довкруж нема нікого живого, окрім пінгвінів: «Годуватиму пінгвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!» Кілька / Замість проса – особливості птахівництва за протокою Дрейка». Але велика самотність героїні, повна відсутність благ цивілізації, дозволяє поетесі оголити основну ідею цього невеличкого циклу та всієї збірки в цілому. Це – непроминальна цінність, на перший погляд, простого, а насправді, найголовнішого, в житті кожної жінки: «Ніжна долоня – золочена лодь… / – Здрастуй, Любове… / …І мудрий Господь / душу до Тіла притулить…».

У поезії Ганни Осадко помітний широкий діапазон різноманітних впливів. Легко і невимушено авторка трансформує філософські, літературні алюзії, їй близькі проблеми життя і смерті, вона показує нові сторони, нові аспекти, оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Згідно ведичного вчення про переселення безсмертної душі з одного тіла в інше, поетеса заповзято і сміливо реінкарнує свою вщерть наповнену безсмертною любов’ю ліричну душу: «Писались книги – золотим по білому, / і падав сніг, і засипав світи: / оті останні, чорні, де любили ми, / і ті пречисті, де лишився ти…». Єва, Пенелопа, Медея, донна Анна, дівчинка Аліса, зрештою, Та, що перевертає пінгвінів, живуть, кохають, страждають, вірять і зневірюються у віршах так само природно і звично, як та, що мусить «Чекати по черзі: канікул, снігів, Миколая…», як та, що мріє про коханого «Ти, що в серці, та поза тілом, станеш білим під снігом білим, і пів подихом – так несміло – про Любов промовчиш мені…Бо слова – то вода і вітер…», як героїні віршів «Про траву», «На дзвоник у тиші», «І кармін – вуста», «Синові», «Це дихання відчути…», «Ніжність», – сірич, alter ego Ганни Осадко.

Образне слово Ганни Осадко емоційне, логічне, стисле, співчутливе, іронічне, вишукане, інтелігентне, витончене, якесь первозданно світле, чисте, джерельне. Але як у тематиці віршів – вона космополіт (у кращому розумінні цього понятійного терміну), так у використанні художніх засобів творення, Ганна Осадко – еклектик, теж у позитивному контексті. Саме тому важко визначити її стильові пріоритети. Тропи, фоніка, звукопис, лексичні засоби, поетичний синтаксис – усе найкраще, найвиразніше, найпотрібніше взято поетесою з багатющої скарбниці світової літератури. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні метафори, пов’язані з чутливим сприйняттям дійсності – від сентименталізму, парадокс, оксиморон, каламбур, якими щедро пересипано тексти, притаманні стилю бароко. Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші – наслідок досконалого вивчення поетів-символістів (…хто б їх полічив – / Мигдалеоких гурій тонкостанних»), мотиви-замовляння успадковані від народної любовної творчості ( «Я тебе-біль – забуду, / Я тебе-ніжність – хочу (…) Дівчинко-серце, нікого не слухай, / Дівчинко-доле, як вмієш – роби»). Алегоричність, наявність натяків, глибокий підтекст, думки про минущість усього земного («Темне, як води, і мокре, як води ці, / Небо над нею… І риба там водиться – / Срібним махнула хвостом…/ Лусочки слів осипаються тишею…/ Ми переписуєм, нас переписують – Дівчинка з чорним котом» - «Ніч небесної риби») свідчать про вплив східних поетичних шкіл, зокрема, японської, китайської. Несподівані образи: «Господь мовчав, видзьобуючи зло, \ Як соняшник, із сонця золотого (…)Білу пінку розмазує слів золотий помазок, / Але бритва шукає навпомацки сховані жили(…)Чай холоне. І ворона – чорно-сіра, як хвороба, / Риє дзьобом мерзлу землю» – персоніфікація естетичних намірів модерної поезії першої половини минулого століття.

Версифікаційна майстерня Ганни Осадко багата і різноманітна: рими точні, глибокі, свіжі, прості і складені, нові й вишукані. В довгих рядках поетеса, окрім звичних кінцевих, використовує співзвучність середини рядків. Привертає увагу читача яскравість деталей – зорових, звукових, колір набуває значення символу: «чорно-біле життя, як кіно (…) і чорне волосся на білій подушці згорає (…) і від того вогню оживуть золоті гобелени (…) олійна фарба ранку: стікає, як смола – до золотих колін…і в склянці лишилося трошки / вина із кульбаби. Міцне, золоте (…) І білі звуки ці / зникнуть. І розтануть в молоці / Чорна крапка ворона на гілці, / А червона – крові на руці» – готична палітра середньовіччя!

Щось є від вічності в крапанні води в клепсидрі, яке символізує рух часу. Щось пророче, рятівне і непроминальне. Але хтось мусить стояти на чатах і вчасно ту клепсидру перевертати. Хтось має перевертати пінгвінів, аби вони не змерзли. Цей хтось – прекрасна поезія Ганни Осадко!

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –
Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми».

Дощ із варіаціями.

Надія Степула. Сім дощів: Поезії. – К.: Факт, 2009. – 120 с. (Серія «Зона Овідія»).

Письменниця Надія Степула – автор 10-ти збірок поезій, збірки поезій для дітей, перекладів з різних мов, зокрема, з польської вибраних творів Кароля Войтили – Папи Римського Івана павла Другого, літературних та публіцистичних есеїв, укладач та видавець раритетних видань. У польських видавництвах (у Радомі, у Кракові) вийшли збірки поезій Надії Степули в перекладах польською та англійською мовами. Поезії також перекладено латиською та російською мовами – опубліковано в літературній періодиці та книгах поетів цих країн. Народилася на Тернопільщині, довгий час жила й працювала у Львові. З 1995 року мешкає в Києві, працює журналістом радіо «Свобода» – «Вільна Європа» (теми культури, літературиии, взаємин української та зарубіжної культур).

Збірка поезій «Сім дощів» вийшла в серії «Зона Овідія», що започаткована у 2003-му році київським видавництвом «Факт». Координатор проекту письменник Тарас Федюк. Вийшло більше 30-ти книг, серед них збірки поезій П. Гірника, Д. Кременя, М. Холодного, П. Вольвача, Л. Таран, В. Затуливітра, І. Андрусяка, В. Кашки та інших.

У поезії Надії Степули, дощ – тема заповідна. І окрема. Зверніть увагу на філігранну точність образної концепції вірша-молитви-замовляння, який можна вважати програмним для всієї збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти / І стати краплею на мить, / І бути, як вода безсмертна, Яка крізь небо струменить. / Марнот марнота міфом світлим / Перед очима промайне. / І в міфі тім про велич світу / Моє лице, як дощ, мине».

Поетесу не задовольняє пасивність споглядання дощу за вікнами і філософствування: Не гаючись, у кожному наступному вірші вона вифантазовує, імпровізує гру за грою, втішається придумуваннях нових, інакших перипетій у стосунках себе з дощем: «… А потім почався дощик, / Який перейшов у зливу …І трави росли – на чари, / Яких не шукають люди (…) Із півночі надходить дощ / З чужими дикими вітрами…А по мостах гуляє страх…І побут зморених людей / Сльозить Всевидячого очі (…) Дощі змивають щонайменший слід / Із літніх перехресть несамовитих. / Тихенько достигає в лісі глід / І мокнуть трави під дощу копитом (…) Ідуть дощі, і я із ними йду – / Блукати десь від Криму і до Риму (…) Сміюся я. / І на чоло гаряче / Холодні пальці раннього дощу / Очікую, це все життям назвавши (…)Ідуть дощі. І креслять навскоси / Все, що було і нами, і не нами».

Поезія Надії Степули – одкровення людської душі з погляду досвіду, збагаченого мудрістю осягнення життя. Подібний досвід дається непросто – шлях пізнання, і особливо, самопізнання, це – шлях високої відповідальності творчих натур, він найтяжчий, але єдино правильний і необхідний: «Я стою на вітрі, мов нв вістрі / Гострого, як голка, проминання… / Як безлюдно в цім великім світі! / Особливо – на світанні… / Я стою на вітрі, мов на вістрі / Голки, що зшиває небуття / З кольорових клаптиків життя. \ …Ох, як темно в цьому білім світі! / Найтемніше – на світанні…»

Вражає культура образу, процес поглибленого образного синтезу: синестезія (словесний образ, як спосіб затемнення змісту), відсторонення, несподіваність і неповторність, підвищена чутливість і здатність до художніх узагальнень, специфіка сну, де дійсне з уявним примхливо сплітаються, алегорії та алюзії, медитації… Ця гра на антитезі: крапля дощу – безсмертя, вістря голки – небуття тощо сприймається і як жест інтимної сповідальності, і як символ філософської лірики. Цікаве використання традиційно забутих у більшості сучасних версифікаторів засобів поетичного синтаксису: анафори, котра надає потрібної гостроти і точності авторській інтонації («В зачарованім колі – колообізі доль», «Білий обрус прабабусин дрімає»); тавтограми («Околиці в дощах. Поля порожні»); рондо (початкове слово першого рядка повторюється в інших рядках, і в кінці – «Опівночі світиться сніг сам від себе»). Авторка використовує кільцеву побудову строф, анафоричність доволі часто, довільно повторюючи окремі слова, рядки, строфи, які підкреслюють головну ідею вірша, подібно лейтмотиву в музиці. («Душа не знаходить місця», «І відчувати ліктем небо», «Причаївся в теплім листі блюз», «Сей вітер, що не знає, звідки ми», «Падає листя на землю», «Біла зірка. Чорний ворон. Пес рудий… ).

Поетеса – майстер із дивовижно чистим голосом, вся у пошуках гармонії, наче одержима. Але її творчій особистості притаманний пошук сублімаційних засобів зняття внутрішньої дисгармонії. Її поетичне мислення синтезує внутрішню емоційну напругу, мотиви сум’яття, гніву, інвективи, врівноважуються пом’якшеною іронічною та меланхолійною авторською інтонацією: «В траві метелики умруть – / Життя інакших зліпить. / І наші сосни в добрий час / Впадуть – комусь на стіни. / І привітає сонце нас – / У сьомому коліні».

Не випадково, на мою думку, поетеса полюбляє білий колір. Джон Ревалд, один із блискучих дослідників французького імпресіонізму, пише про особливу техніку малярства, т. з. «оптичну суміш», коли окремі природні кольори, змішані на полотні, створюють враження білого. У нашому випадку, відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує дійсні барви світу, охоплює безліч асоціацій, і надзвичайно зростає синтетична складність епітету «білий», що декларує особливу витонченість поетичного сприйняття. «Слід у слід по білому самітті, / Слід у слід по білій неминучості, / По снігу, що слід пунктиром мітить, / По безмежній білій про минущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. / І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. / І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – / Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини».

Можливо, саме тому деталі ландшафтів у Надії Степули, після дощових – зимові, снігові, білі. А ще вони, переважно, міські – «Велике тіло міста – мов рибина / У неводі часу (...) На вулиці холодний вітер. Дощ. / Асфальт нічний виблискує тривожно. / Сумна краса середньовічних площ / По лініях трамвайних щось ворожить. / Солодка, зваблива ця львівська ніч (…) Над Печерськом небо снігом дихає. / Пахне кава й хліб. – І слава Богу!.. / А сумні коти ходою тихою / Переходять ліліям дорогу». Поетесу, наче мольфарку (жарт!), приваблює пошук «нічного розуму» (вираз В. Хлєбнікова): «Душа не знаходить місця – / вийду я в ніч, як в місто, / Шукати повного місяця …Опівночі душі блукають по скверах, по сходах, / по вулицях темних, околицях міста німотних, / І гублять сліди. І тамують зачаєно подих, / І плачуть на власних могилах, безмірно скорботних (…) Пустельна дорога. Місяць уповні.. / Минаю майбутнє. Минуле минаю. / (Все – міражі, коли місяць уповні…)».

Співати про Любов – природний стан душі Надії Степули. Мотиви осмислення цього вічного почуття у сучасному світі, сучасною жінкою, близькі поетесі, її любовна лірика – це окремішний космос, де кожен вірш, як нововідкрита зірка. («Причаївся в теплім листі блюз», «Горить, не гріючи, горобина», «Позолочені сонцем хрести на костелах» і багато інших). Поетеса Надія Степула дарує світові свою поетичну душу, свої пронизливі вірші про величне таїнство кохання, про мистецтво жити й виживати. Диво поезії Надії Степули саме в цьому – полегшити тягар буття іншій, близькій душі, яка зневірилась і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а « пустеля, де нема води,.. а є пісок і глина» заквітне дикими мальвами безсмертя.

Ще будуть осені. І будуть ще літа.

Зівяле листя інших присипає.

Чиєсь життя у вирій відліта.

А наша гра із вічністю – триває.

Танцюючі саламандри

Галина Пагутяк. Урізька готика:Роман. – К.: ПП «Дуліби», 2009. – 352 с. (Склянка крові з льодом).

«Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі… не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри».

Сучасний український прозаїк Галина Пагутяк давно відома широкому колу читачів. Її творчість привертає увагу насамперед оригінальністю художнього бачення. Це письменниця певного соціального і духовного клімату. Саме тому кожна нова книга авторки – це розкриття, виявлення нових, раніше незнаних граней людського буття.

Роман «Урізька готика» – явище складне, неоднозначне. Безсумнівно, авторка занурюється в напівзабутий світ минулого. Дія роману відбувається десь наприкінці ХІХ століття в невигаданому селі Уріж, що знаходиться 93 км від Львова, 6 км від Нагуєвич, рідного села Івана Франка. Остання географічна обставина вельми важлива, адже першопоштовхом написання твору був маловідомий нарис Івана Франка «Спалення опирів у селі Нагуєвичах у 1831 році», у якому використані спогади очевидців, записані Іваном Франком дослівно. Уріж – рідне село письменниці, де дотепер збереглися традиції, звичаї, легенди ще з передхристиянських часів, а також віра в потойбічний світ і покуту за вчинки у земному житті – один із головних постулатів християнства. Цей гримучий коктейль етнографічних, міфологічних, філософських, романтичних моментів – основа подій роману, що відбуваються на межі реальності й містики.

Опирі – живі люди, не вампіри, але зустріч із ними приносить смерть: «Зрештою, опир не для того, щоби погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку (…)Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою». Щоби вберегтися від біди, опирів спалювали, про що, власне, йдеться в нарисі Івана Франка: «Взяли вони насамперед Вольчака…скували йому руки й ноги залізними путами…присилили до них ланцюг довгий та й бух його в терновий огонь, а два хлопи тягнуть ланцюгом через огнище на другий бік… –Признавайся! …І пхнули його другий раз у огень, і знов ланцюгом тягнуть…» – переплетіння вигадки з реальністю, від чого реальність постає гранично яскравою, пластичною, виразною й справляє на читача сильне враження.

В одному інтерв’ю («Тернопільський оглядач» № 28, 2008) письменниця зізнається: «У мене найбільше бажання – поїхати десь у Журавне і лягти собі в траву на березі, де зливаються Дністер і Свіча, і забути про все, що є , що було і що мене чекає. І тоді я справді зникну, щоб мене ніхто не знайшов… Ось чому я дуже люблю японську культуру, приймаючи її усю, стару й нову… Коли читаєш Мурасакі Сікібу чи Харукі Муракамі, то розумієш, якою варварською, грубою є вся західна культура…». Ці слова привідкривають завісу над творчими принципами Галини Пагутяк. Композиція роману складається з 10-ти глав, переважна більшість яких мають незвичні для європейської традиції назви: Втома, Знудження, Неспокій, Відрада, Терпіння, Ураза, Розпач, Гіркота. Кожен тематичний розділ відкриває щось нове, або потверджує відоме з давніх давен. Письменниця творить поліфонію гри і міфу, прагне створити своєрідний апокаліптичний світ, де використовуючи експеримент, поширює принципи східної філософії та культури на сучасне мислення.

Серія «Склянка крові з льодом», в якій вийшов роман «Урізька готика» – це «містичні детективи-трилери, призначені збуджувати у читача стан наростаючої тривоги, напруженого очікування. Герої втрапляють у химерні події, їм постійно загрожує незрозуміла небезпека…» – повідомляє видавнича анотація. У романі доволі загадкових і страшних епізодів. Вони тримають читача в напрузі, творять той настрій, коли хочеться пошвидше дізнатися, що ж буде далі, як розгорнуться події. Але не все так просто. Сюжет для авторки – не самоціль. Насамперед її цікавлять душевні порухи й спонуки людини, чистота помислів і діянь, і відповідно, почуття відповідальності перед пращурами та нащадками за тотальне забруднення душі. Це – спроба ввести зацікавленого читача у час, пронизаний еклектикою, зламами, ілюзіями, прозріннями, злетами й падіннями…Це – спроба дослідити причини і наслідки сумнозвісної української амбівалентності. Це – надзвичайно болісне відчування нестерпного призвичаєння аж у мірі, що породжує легкість смертного марева. Це – зосередженість на загостренні погляду, характерне для галюцинованої свідомості, проникнення в приховану натуру людини. Лише духовність дає змогу особистості через засвоєння світу знайти шлях до самої себе – майстерно доводить словами свого роману Галина Пагутяк. Авторка вводить читача у світ авторських медитацій, філософського осмислення різноманітних пластів нашого багатовимірного Буття – як реальних, так і сюрреальних.

Проза авторки схожа на високу поезію. Зі сторінок роману постає зрілий автор зі своїм світобаченням, тонким сприйняттям життя, але насамперед, Галина Пагутяк – вдумливий філософ, залюблений у своєрідність, неповторність і красу світу. Правда, її своєрідне мислення, свобода і розкутість у володінні матеріалом, бажання відкрити, знайти, виявити, новий, незвичний аспект якоїсь дії, трошки підводить письменницю – враження, що авторка загралась у містифікації з тими опирями, і внаслідок заплуталася – хто ж насправді опир, а хто – ні: «кожна людина складається ніби з двох осіб, трохи темнішої і трохи світлішої, бо це потрібно для життя, це спосіб пристосування».

У стилістиці роману чути відзвуки камерної музики пізнього модерну, і разом із тим, відчутний вплив традицій українського бароко. Письмовій манері прозаїка властиві як трагізм, образна символіка, так і цілісна в усіх компонентах мова, що причаровує шанувальників її творчості трунком галицького шарму.

Роман написаний образно і разом із тим, як ґрунтовне наукове, психологічне дослідження, в деякому сенсі – художнє полотно зниклої епохи. Галина Пагутяк – письменниця свідомої, умислено підкресленої зашифрованості. Людина приречена на самотність. Опирі – маски людей, які прагнуть приховати, притаїти своє істинне обличчя, щоби стороннім до їх душі було зась! Але виходить навпаки – під маскою ховається істинна суть людини, часом неприваблива, а то й страшна. Персонаж, одягнувши маску опиря, обертається на насильника. Злочини анонімні, злочинця нема – маска! Але чи ж такий вже далекий цей вигаданий світ від нашої з вами дійсності?! Роман – прозора алегорія внутрішньої невлаштованості, остраху перед майбутнім. Острах загубити навіть той мізер, яким володієш сьогодні, примушує нас робити відчайдушні спроби знайти опору в житті, чи то в релігії, чи то в родині, чи то в жертвенному служінні ідеї, чи то в паралельному світі, де панують опирі і танцюють вогненні саламандри.

Бордова магма мандрів

Максим Кідрук. Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії. – К.: Нора-друк, 2009. – 304 с. – Мандри.

Мексика…Загадкова і неповторна, далека й дивовижна… Земля обітована і пекло для непоправних романтиків… Химерна та незвичайна Мрія Максима Кідрука, за освітою – інженера-енергетика, за покликанням – невтомного мандрівника.

Роман, звісно, не про Мексику – вивіреної, узгодженої історії цієї країни ви тут не знайдете, тим більше, що цей величезний масив давно освоєно до нашого автора – здивувати читача наразі немає чим, то він і не намагається. Йдеться передусім про послідовність, наполегливість, доведення наміру, задуму, проекту до логічного фіналу – психологічний ефект завершеної справи. Треба визнати, що Максим Кідрук , попри свій молодий вік (1984 року народження) виявився на диво активним та продуктивним мрійником. Вогонь авантюризму, що пік душу і серце, спонукав його на подвиг: «за місяць я обійшов шість мексиканських штатів, побував у восьми великих містах, відвідав девять археологічних сайтів». Затятий мандрівник потрапив у самісінький центр коловороту мексиканської дійсності та історії. Так почалася казка, яку вдалося прожити й вдалося написати. «Це історія про зухвалу та абсурдну Мрію, яка завдяки безладній суміші віри та впертості, подекуди рясно приправлених справжнім безумством, врешті-решт втілилась у життя».

Максим Кідрук має один, але важливий актив – все, про що він розповідає, він бачив на власні очі, сам відчув і пережив: «Усі події та люди не є вигаданими. Я навіть не змінював імен». Це роман про змужніння і небажання залишати свою мрію нереалізованою. Можливо, авторові дещо заважає присмак сентиментальної ілюзії, молодечого максималізму: «У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин …посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово», та голос його Мрії звучить щиро, перемагає правда зображення власного настрою, що породжує довіру до написаного: «Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядова партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більще, ніж тапчан піді мною». Максим Кідрук не заперечує захвату (психологічний стан, у якому автор майже постійно знаходиться), але відкидає фанатизм (лічба валюти в кишенях прагматично щоденна!). Тому, твір стає безпосередньою презентацією власне процесу переживання й осмислення незвичайних ситуації, екзотичних руїн (ацтекські піраміди, місто майя, загублене в джунглях Юкатану), незнайомих людей, які невдовзі ставали друзями: «завжди траплявся на шляху той, хто допомагав порадою, виручав у складній ситуації або просто міг потеревенити зі мною ні про що, розкинувшись навпроти у необ’ємному фотелі в якомусь затурканому мексиканському хостелі й розбавляючи жартами нудьгу довгої безсонної ночі».

Мова роману динамічна, жива, енергійна; попри пристрасність викладу, приваблює незмінна м’яка поступливість автора в оцінці людей і явищ; прикрашають плин оповіді безліч маленьких історій, розказаних напівжартома: «Переді мною спинився звичайнісінький фургон з двома рядами сидінь у кузові. Шофер висунувся з вікна і, тримаючи перед самим носом якийсь папірець, спитав: – KІdruk? – смішно ставлячи наголос на перший склад. – КідрУк, КідрУк, – поправив його я. – No, no, KІdruk, – розвів руками шофер, мовляв, з іншим наголосом не беремо. Я здався. – Добре, я – КІдрук. – Ну то залазь всередину!».

Подорожні нотатки – жанр давній, міцно закорінений у світовій та вітчизняній літературі, і ніде правди діти, що роман Максима Кіндрука у стилістиці має багато ґанджів і недоробок. Захват – це той афективний стан, за якого синтаксичні конструкції мови наратора розриваються і гублять послідовність. Нестерпна спрага висловитися примушує автора привласнювати вже існуючі літературні форми, щоправда, наповнювати їх власним змістом. Місцями проступає слабо заповнений каркас художньої будови. Але треба визнати, що книга виключно із внутрішнього імперативу намагається творити сучасний прецедент – новітній текст, який би вже у своїй сукупності не грішив упізнаваною алюзійністю, а претендував на цілісну оригінальність. На мою думку, письменник Максим Кідрук потребує часу, щоби виписатися, виробити власний стиль і позбутися «наркотичної» залежності від попередників.

Час уже сказати, що цей роман у Максима Кідрука є дебютним і приніс йому звання лауреата (2-га премія) конкурсу «Коронація слова». Головне, на мою думку, що Максим Кідрук не загубився в численному хорі молодих українських прозаїків, про що й свідчить вищеозначена премія. Мені зрозуміла пильна увага автора аки сучасного інтелектуала до світової культури, бо саме в ній він бачить єдину дійову форму повноцінного життя. Він сміливо рухається в країну Мрії, уперто, емоційно розхитуючи усталені й звичні стереотипи: «… незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших небесах». Геть рутину й нудьгу! Хай живе Мрія!

Свій до свого по своє

Fri, 11 Sep 2009 17:08:03 GMT

ЗАТОКА, база відпочинку "ТЕРНОПІЛЬ"

База відпочинку Тернопіль розміщена в Затоці, протяжність якої 20 кілометрів, а ширина від 50 до 800 метрів. Розташований цей кліматичний курорт за 60 км від Одеси і за 30 км від старого, з дуже давньою історією, Білгорода-Дністровського.

Територія бази 1,46 га. Знаходиться на березі Чорного моря на відстані 100 метрів від води. На базі розміщені дерев'яні будиночки, в яких є вода, холодильники, вентилятори/ці будиночки,яким під 40 років почали демонтувати,а на тому місці будуть водограйчики з альтанками/. Також на базі є люкс номери в капітальних будинках - кам'яному та дерев'яному карпатського типу 2-3-4-місні і звичайні, напівлюкси 2-місні, покращені 3-4- місні, і звичайні 2-3-4-місні.

ПОРА НА МОРЯ

Mon, 31 Aug 2009 11:59:14 GMT

Заблукав теплий ранок у став.
Замок сивий примружив око,
Задивившись у плесо глибоке,
Де рибальський кортеж устав.
А на спалищах днів сугулоссям
Щось згубилось, а щось знайшлося:

Загадковая посмішка друга...
Борозна від Господнього плуга...
Ще по-літньому ніжиться серпень,
Ще посріблом лягає на серце,
Та оркестрам вже треба сурдин,
Бо ж до осені...кілька годин!

ПОРА НА МОРЯ

ДЕНЬ МІСТА.СВЯТО ТЕРНОПІЛЬСЬКОГО ЗАМКУ

Sun, 30 Aug 2009 20:58:03 GMT

Іван Франко.Відзначення 153 річниці

Thu, 27 Aug 2009 19:33:57 GMT

Тернопіль 24.08.09

Mon, 24 Aug 2009 20:09:42 GMT